"Имена тысяч и тысяч безвестных советских летчиков никто никогда не узнает и не вспомнит. Именно они, кое-как подготовленные, плохо обученные, почти не имевшие никакого летного опыта (не говоря уже о боевом), десятками тысяч тел накрыли и, в конце концов, погребли авиацию Германии". Есть ли человек, сердце которого не дрогнет при словах 22 июня 1941 года или Победа? Это пепел безвременно ушедших братьев и сестер нашего многострадального народа стучится в наши сердца, Гибель одного человека - невосполнимая потеря. А как назвать гибель ДЕСЯТКОВ МИЛЛИОНОВ ни в чем не повинных людей. В России, пожалуй, не найдется ни одной семьи, которой бы не коснулась 2-я Мировая Война или Великая Отечественная Война, как ее там называют. 1710 городов, более 70 тысяч сел и деревень, около 32 тысяч промышленных предприятий, 6 миллионов зданий сожжено и разрушено, 25 миллионов человек осталось без крова. Я помню, как 20 лет спустя после этой войны, люди еще жили в бараках с земляным полом. Ржавые каски, штыки и стрелянные гильзы были привычными спутниками уличных игр мальчишек моего поколения в 50-х и начале 60-х годов. А еще я помню, что официальная цифра потерянных жизней наших соотечественников неуклонно росла по мере того, как рос и я. Гениальный вождь всех времен и народов не мог позволить себе потерять больше 7 миллионов человек - ибо таковы были потери Германии на полях сражений. При Н.С. Хрущеве, который впервые в 1965 году ввел празднование Дня Победы 9 мая как государственного праздника, официальная цифра выросла уже до 20 миллионов и таковою оставалась более четверти века. При первом (и последнем же) президенте СССР было признано, что Великая Отечественная Война обошлась в 27 миллионов жизней советских людей (подозреваю, что первые две цифры были просто просуммированы - М.С. Горбачев любил простые решения).

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

Івано-Франківськ (до 1962 року Станисла́вів або Станіслав) — обласний центр Івано-Франківської області, один з найбільших економічних і культурних центрів на південнoму заході України. У Івано-Франківську проживає близько 240000 чоловік.
З 1662 до 1772 року і з 1918 до 1939 року носило назву Станиславів (Stanisławów), з 1772 до 1918 року - Станіслав (Stanislau). З 1939 року радянською владою було повернуто австрійську назву Станіслав, а 9 листопада 1962 року з нагоди 300-річчя місто було перейменовано у Івано-Франківськ в честь видатного письменника Івана Франка. Івано-Франківськ розташований на Покутській рівнинній території південного заходу України у межиріччі Бистриці Надвірнянської і Бистриці Солотвинської. Територія міста становить 3,89 тис. га (0,3% території області). У підпорядкуванні Івано-Франківської міської ради знаходяться 5 навколишніх сіл: Вовчинець, Угорники, Микитинці, Крихівці, Хриплин.
Клімат. Помірно-континентальний. Середня температура:січня - -5С. квітня - +12С. Липня - +19С. жовтня - +2С. За даними Головного управління статистики, станом на 1 січня 2010 року на території міськради проживало 239,1 тис. осіб, у тому числі в м.Івано-Франківську – 240,5 тис. осіб, в сільській місцевості – 16,1 тис. осіб ІСТОРІЯ. Місто утворилося на місці двох сіл: Заболоття (1437 р.) і Княгинин (1449 р.).
Дата заснування міста точно не визначена, проте достеменно відомо , що у 1662 році Станіслав отримав магдебурзьке право. Ця дата і вважається офіційною датою заснування міста.
У 1654 році краківський воєвода і великий коронний гетьман Станіслав Ревера Потоцький викупив землі, де лежить нинішнє місто, у заможної родини Жечковських з метою спорудження тут фортеці для захисту від набігів кримських татар та як свій опорний пункт на галицькій землі.
Місто-фортеця було споруджене за короткий термін (5 місяців) за проектом Франціско Корассіні з Авіньйону у формі шестикутника з додатковими бастеями, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких.
Місто відразу будувалося як могутня фортеця. Його територія була оточена спочатку дерев"яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом. Мав Станіславів дві потужні в"їздні брами: кам"яні Галицька та Тисменицька брами. Називались брами за своїм розташуванням, що зрозуміло: з однієї вів шлях на Галич, з другої на Тисменицю.
Станиславів починався з Ринкової площі й ратуші, збережені у видозміненому стані понині. Проектування і спорудження міста велось за стандартами і нормами французької будівельної школи. Графічно-метрологічний аналіз структури і «коду» міської структури і сьогодні дає можливість вказати на її унікальність в Східній Європі. За оригінальність архітектури місто інколи називають «малим Львовом». Мешканці міста складали постійний відсотковий паритет за національностями - українці, поляки, німці, євреї, вірмени.
14 серпня 1663 році польський король Ян Казимир юридично підтвердив надання місту Станиславову магдебурзького права і затвердив герб міста у вигляді відчиненої брами із трьома вежами та хрестом «пилявою» (знаком Потоцьких) у створі воріт. У 1665 році завершено будівництво дерев"яного вірменського костьолу, спорудженого на кошти Андрея Потоцького і пожертвування багатих вірменських купців.
У 1666 році закінчено будівництво першої дерев"яної міської ратуші. Населення міста різко зросло від приходу вірмен, які прийняли греко-католицьке віросповідання. 4 січня 1667 року було надано письмовий привілей Андрея Потоцького на заснування в місті вірменської громади й управи. Прийнятим 1 квітня 1667 року Королівським універсалом вірменам гарантувалося право проживання у місті. У 1668 році Андрей Потоцький дозволив українській громаді побудувати церкву і заснувати при ній братство, школу і будинок для старих. Побудовано лікарню. Остаточно сформувалося розселення різних громад на території фортеці: українці та поляки мешкали у північно-східній частині міста, вірмени - у південній, євреї - у західній. За привілеєм Андрея Потоцького 15 квітня 1669 року парафіяльну церкву реорганізовано у колегіату Яна Тарновського, архієпископа Львівського, і при ній було відкрито «Академію» (духовну школу), яка вважалася філією Краківського Ягеллонського університету.
У 1672 році закінчено часткову перебудову Станиславіської фортеці: дерев"яні укріплення замінено на муровані, збудовано з каменю в"їзні брами в місто - Галицьку і Тисменицьку вежі. Рештки кріпосної стіни залишилися нині по Фортечному провулку.
З самого початку виникнення міста та з наданням магдебурзького права були створені і розвивались окремі ремісничі цехи, що об"єднували спочатку будівничих, торгівців, ковалів, інші дрібні ремесла, сприяли виникненню нових галузей. До середини XVIII ст. існувало 20 цехів - шевські, кравецькі, візницькі, кушнірські, римарські, котлярські, пушкарські. Однією з домінуючих галузей була обробка шкіри, сап"янове виробництво і обробка та виготовлення екзотичних «перських виробів». Активна зовнішня торгівля підтримувалась високим рейтингом ярмарок худоби. Оптові партії переправлялись через Станіслав до Європи.
У XVIII-XIX ст. місто було значним торгово-ремісничим осередком Польщі, а від 1772 року — імперії Габсбургів (від 1804 — Австрійської імперії, від 1867 — Австро-Угорщини). Громадське життя сколихнула революція 1848 року. У Станиславові створено «Руська раду» поряд з польською, організовано загін Національної гвардії, почала виходити перша газета. До новоствореного парламенту було обрано депутатів-українців.
Друга половина 19 століття відзначена швидким розвитком промислових відносин, створенням підприємств. Чималий поштовх цьому дало прокладення залізниці у 1866 році: тоді ж беруть початок локомотиворемонтний завод, лікеро-горілчане об"єднання, шкірфірма «Плай».
У 1884 році відома громадська діячка й письменниця Н.Кобринська провела у місті установчі збори «Товариства руських женщин» (пізніша назва — «Союз українок»). Цим був покладений початок організованому жіночому рухові в Україні.
Obyava.if.ua Під час першої світової війни, у 1915-1916 роки за місто точились жорстокі бої. Частину історичної забудови міста було зруйновано — і відновлено вже у новітніх архітектурних формах.
Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році було створено Західно-Українську Народну Республіку, а Станиславів протягом січня-травня 1919 року був її столицею. Саме у ці роки тут побували такі визначні українські діячі, як-от: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, Є.Коновалець. У 1919-1939рр. перебував у складі Польщі.
З вересня 1939 по червень 1941 року Станиславів — у складі Радянського Союзу. Цей період відзначався репресіями проти населення, апогеєм яких став таємний розстріл працівниками НКВС в"язнів та підозрюваних (невинних людей), що перебували у Станиславівській в"язниці на момент розв"язання Німеччиною війни проти СРСР. Тіла їх поховано у спільній могилі в урочищі Дем"янів Лаз біля міста. У 1989 році в урочищі були проведені розкопки та віднайдено рештки 586 осіб: у більшості жертв — кульові отвори у потилиці. На перепоховання зібралося близько 300 тисяч українців. В урочищі Дем"янів Лаз відкрито меморіальний комплекс, регулярно проводяться поминальні богослужіння. Під час другої світової війни місто три роки (1941-1944) було під нацистською окупацією. Боротьбу із загарбниками очолили підпільники Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії. Всього у Станиславові та його околицях нацисти знищили понад 100 тисяч мирних громадян.
У 1962 році місто відзначило своє 300-річчя: його було переіменовано на честь видатного письменника та громадського діяча Івана Франка, який неодноразово тут побував, мав добрих друзів, писав і читав свої твори. Іванофранківці разом з усіма мешканцями Галичини захоплено сприйняли демократичні перетворення 1990-х років, були їхньою рушійною силою. Національні синьо-жовті прапори піднялися над містом уже в квітні 1990 року, а на референдумі 1991 року масово проголосували за незалежність України.